Є речі, є трагедії, перед безмірністю яких будь-яке
слово безсиле і про які більше скаже мовчання — велике мовчання тисяч людей.
Однак мовчання багато говорить лише там, де все, що можна сказати, вже сказане.
Коли ж сказане ще далеко не все, коли ще нічого не сказано, — тоді мовчання
стає спільником неправди й несвободи.
Тому ми говоримо, і мусимо говорити, ми маємо
знати, пам’ятати такі страшні сторінки історії, як Дідова Долина.
«Є Бабин Яр,
Є Дідова Долина
Горить як жар,
І там, і тут калина»
Місцем
масових розстрілів жителів Валківщини, які не скорилися загарбникам став
піщаний кар’єр на східній околиці м.Валки, за півтори кілометри від центру
міста, який носить назву Дідова Долина.
Близько 2 тисяч чоловік мирних мешканців Валківщини були розстріляні в Дідовій Долині в часи Великої Вітчизняної війни. Особливо активними були розстріли взимку 1941-1942 рр., влітку та восени 1942 та в лютому-березні 1943. Фашисти змушували жителів копати для себе ями.
Дідова Долина — це трагедія всього людства, але
сталася вона на українській землі. І тому українець не має права забувати. Цю
трагедію приніс нашим народам фашизм та страшна війна.
Сьогодні, в чорні роковини – 70-річчя масового
розстрілу в Дідовій Долині, ми згадуємо
не тільки тих, хто тут загинув. Ми згадуємо мільйони радянських воїнів, які
віддали своє життя в боротьбі проти фашизму. Ми згадуємо про жертви й зусилля
мільйонів радянських людей усіх національностей, які самовіддано працювали для
перемоги над фашизмом. Ми повинні думати про те, щоб бути гідними їхньої
пам’яті, щоб бути гідними того обов’язку, який накладає на нас пам’ять про
безліч людських жертв, надій, поривань.
Саме тут, на окраїні міста, й розташовувалася
колись фашистська катівня. Нині про ті часи нагадує лише скромний пам’ятний знак,
який було встановлено в 1985 році.
Колись один із поляків, побачивши скромну
меморіальну таблицю на одному з пам’ятних знаків жертв фашизму, зауважив,
мовляв, ми, українці, не вміємо шанувати своєї минувшини – в будь-якій іншій
державі світу ці стіни, які стільки бачили й чули, вже давно були б музеєм…
Прикро й боляче це визнавати, але, певно, той поляк таки має рацію.
Але жоден пам'ятник, жоден – навіть найграндіозіший
– монумент нічого не вартуватиме, якщо втратимо національну пам’ять.
