Четвер
28 Березня 2024
20:34
Архів записів
Погода
Наше опитування
Чи пишаєтесь Ви своїм містом?
Всього відповідей: 343
Цей день в історії
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
Пошук
Податковий вісник
Податковий вісник
Військовий вісник
Військовий вісник
Слово народу
Слово народу
Форма входу
Новини
Друзі сайту
Тростянець
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Валки

Головна » 2012 » Вересень » 15 » Доля партизанів-підпільників
18:15
Доля партизанів-підпільників

З перших же днів, тижнів війни розпочався партизанський рух — збройна боротьба радянського народу проти фашистських загарбників на окупованій території, в тилу ворога.

Всякий раз, коли заходить мова про Валківщину в роки Великої Вітчизняної війни, чуєш, що партизанського руху тут не було. Так, партизанський рух тут і справді не розгорнувся, на що є свої специфічні причини, але партизани були. Кореспондент районної газети Олесь Денисович Ткаченко та коректор друкарні Яків Никифорович Галай    партизани-підпільники, яких було залишено для ведення підпільної роботи в тимчасово окупованих фашистськими загарбниками Валках.

Боротьба Якова Галая, як і Олеся Ткаченка, проти фашистських окупантів — один із героїчних рядків історії Валківщини, і його мусять знати всі, бо ці люди, повсякчас ризикуючи життям, наближали велику Перемогу і постраждали за неї.


Було сплановано так, що всі, хто залишався у підпіллі з їхньої групи, повинні були перебувати десь у Валках таємно. Окремим жителям міста, які були поза підозрою, завезли борошно, щоб вони випікали хліб, який вночі посильні партизани забиратимуть. У когось були заховані інші продукти. Визначено паролі, місця зустрічі тощо.

Старший партизанської групи, до якої увійшли Яків Галай та Олесь Ткаченко, виявився провокатором. Пізніше він став бургомістром міста Валок і видав гестапівцям усіх, кого знав. У перші дні окупації були страчені на шибениці три підпільники, а пізніше розстріляні оті троє за зв'я­зок з Галаєм. Зустрівши Якова Никифоровича на ринку, бургомістр сказав гестапівцям: «Беріть його, це партизан Галай».

Перед підпільниками ставилось завдання втертися в довір'я до окупантів, точніше перед Ткаченком. Так як Галай у 1939 році служив у Монголії у політвідділі дивізії, а з такими у фашистів розмова була коротка — на шибеницю.

Через недовгий час партизани з’явилися в комендатуру. Та достатньо було їм туди прийти, як їх тут же заарештували і біля дверей поставили охорону. Охоронцем був місцевий житель, молодий хлопець. Він і повідомив, що для них готують шибеницю на площі в центрі міста.

Опинившись в одній камері, підпільники домовилися про план дій. Втрачати було нічого: шибениця вже чекала на обох, і на ранок вони були б страчені.

Галай постукав охоронцеві: «Поведи до вітру!» Той відчинив двері, гвинтівка на переваги. Двері закривши на гачок, повів затриманого у двір. Виконавши все, як годиться, Яков Галай побіг назад до коменатури, не піднявши штанів, бо надворі грудень, холоднеча. В коридорі почав порядкувати штанами, а хлопцеві сказав: «Ти он двері з вулиці причини, чи ти думаєш, як нас німці арештували, так ми вже й не люди».

Вартовий підійшовши до дверей, поставив поруч гвинтівку і почав зачиняти двері. Тим часом Яків блискавично схопив гвинтівку і, націлившись на нього: «Тихо! Тільки слово, і я тебе прикінчу».

Миттю знявши з молодого поліцая ремінь, зв’язав його. Я. Н. Галай гукнув у камеру до Олеся, щоб той не барився і мерщій тікав разом з ним. Та Ткаченко, як і було домовлено, від втечі відмовився (це потім і викликало у німців довіру до нього), і  Яків Никифорович  Галай стрімголов подався один. План вдався.

Переховувався у Бондаренковому лісі, у заздалегідь відритому та замаскованому окопі, неподалік від якого була база з медом та спиртом.

Розумно було деякий час пересидіти, створити видимість відсутності в місті, але не було чого їсти. Тому Галай вночі пішов до того господаря, котрий повинен пекти хліб. Дійшов спокійно (це було на Посуньках), постукав у вікно, сказав, хто він, і попросив хліба. Та господар так налякався, що не тільки нічого не дав, а й прогнав його, а на ранок пішов у комендатуру і заявив, що до ньго вночі приходив партизан Галай, якого він прогнав.

Після цього гітлерівці по вулицях у нічний час виставили патрулі.

У лютому 1943 року, коли наші війська звільнили від фашистів Харків, Я. Н. Галай вирішив перейти лінію фронту, щоб потрапити до своїх. Та перед цим у місті кинутою гранатою він поранив німця, після чого окупанти влаштували облаву в лісі. На снігу, що випав, залишилися сліди. По них якийсь німецький солдат і натрапив на окоп партизана. Довелося знову втікати. Порятувало те, що Я. Н. Галай сховався у болоті, куди німці вночі йти побоялися. Та й партизан довго сидіти там не міг, бо загубив чоботи і залишився босий. Пізньої грудневої ночі пішов на Ков’ягівську вулицю, постукав у вікно до своєї сусідки. Впізнавши, тихо відчинила двері і сказала, що в кімнаті сплять німці. Винесла миску сиру та теплі шкарпетки, все, що було у неї під руками.

У них він і перейшов лінію фронту.

Зустрів наших валківських НКВДистів і багатьох валківчан. Розповівши про свої пригоди, до Галая поставились з недовір’ям, з підозрою. Як то, мовляв, був арештований, утік, лінію фронту перейшов і знову туди проситься.

Не повірили. Гірше того, арештували. Коли німці знову повели наступ на Харків, засудженого Якова Никифоровича Галая уже везли залізницею в тил, у табір. Судом трійки винесли вирок: «За зрадницьку діяльність у тилу ворога Я.Н.Галая засудити на п’ять років тюремного ув’язнення». В дорозі німецька авіація розбомбила ешелон. Залишившись живим, пішки прийшов у найближчий населений пункт, заявив про себе і його відправили в Казань для відбуття покарання. Як бачимо, і після цього не пройнялися довірою до людини, яка завинила лише тим, що змушена була в екстремальній ситуації знищити всі свої документи, у тому числі й партійний квиток.

Відсидів Яків Никифорович три роки і сім місяців із одержаних п'яти. Останній табір, звідки його привезли в Харків, знаходився в Єлабузі, де в 1943 році помер від голодної дистрофії М. І. Вавілов. У таборі налічувалося понад 20 тисяч ув'язнених, які десятками вмирали протягом доби. Реабілітували Якова Никифоровича 8 серпня 1945 року. І він знову повернувся у Валки, бо совість його була чистою, нічим не заплямованою.

Як тільки Яків Никифорович прибув у Валки, він усю зброю, що була прихована на партизанських базах і про яку ніхто нічого не знав, здав у райвійськкомат і одразу поринув у господарську роботу. Дали йому печатку, бухгалтера, конюха та двох коней, виділили пустир і нарекли директором місцевого промкомбінату.  Та вже через рік; у Я. Н. Галая працювали гончарний, механічний, взуттєвий, деревообробний, столярний та шкіряний цехи, а ще через рік промкомбінат дав району перший мільйон штук цегли. Та невдовзі змушений був виїхати в м. Антрацит, де і помер в 1965 році, проживши 55 років.

Доля Олеся Денисовича Ткаченка виявилась зовсім іншою.

Через деякий час після втечі Галая на вулицях Валок зявився Олесь Ткаченко. Святково зодягнений, золоте пенсне, капелюх. Як справжній німецький службовець, він ходив на роботу в німецьку жандармерію чи гестапо. Тримався гордо. Жителі до нього ставилися з огидою і часто вслід називали зрадником, запроданцем та іншими презирливими словами. Він чув їх, але проходив мовчки, не звертаючи уваги на людей.

Запродався партизан, - говорили валківчани. – І хто таких виділяв у партизани?!

У 1943 році, в час окупації Харкова, Олесь Ткаченко часто навідувався до лікарки Інни Петрівни Бусьол та її сусідки. Розповідав про події на фронтах. Був добре поінформований. Відчувалося, що він радів за наші успіхи, що він жив тими ж мріями і надіями, що й місцеві жителі. А коли прийшов ще раз, то розповів, що працює в гестапо.

Почувши це визнання, медична сеста  тоді відверто його запитала: «Як же ви виправдаєтесь перед своїми?».  На те, трохи помовчавши він відповів: «Та тільки за те, що в моїх руках вся резидентура Харківщини, розумієте, всі шпіони, яких гітлерівці залишають тут, мені все проститься, а до того у мене ще дещо є».

Це була їх остання розмова. Більше він до них не приходив.

Втершись у довір'я до німецьких окупаційних властей, як це й передбачалося поставленим перед ним завданням, Олесь Ткаченко до кінця виконав свій обов'язок перед Батьківщиною, та був безглуздо вбитий у Харкові в серпні 1943 ропу. Коли наші війська вступили в Харків, він радо вийшов зустрічати визволителів. Та хтось вказав на нього солдатам як на поліцая чи гестапівця, автоматна черга обірвала життя патріота.

Ми не повинні забувати про сторінки історії рідного міста, про тих людей, які пройшли крізь найскладніші випробування, відстояли право людей на свободу, врятували нашу країну та світ від нацизму. І ми вшановуємо всіх тих, хто подарував майбутнє нам та нашим нащадкам.


ЗА МАТЕРІАЛАМИ: «Сільські новини» №  109, 111 від 1989 року, № 83 від 1994 року

Переглядів: 1120 | Додав: JuliaK | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
ComForm">
avatar
Календар
«  Вересень 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
Валки запрошують
Фото дня
Платежі online
Поділись із друзями
ФОТОпослуги
ФОТОпослуги
Мапа міста
Фото дня
Ми в соцмережах